Спогади Грушківської Галини Петрівни

О 3 годині 50 хвилин, 22 червня 1941 року без оголошення війни нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, до складу якого входила Україна. Розпочалася титанічна боротьба захисників Вітчизни проти «коричневої чуми». Давно відгриміли бої Другої світової війни, але ми ніколи не забудемо, який довгий і важкий шлях, густо политий кров’ю, потом, і сльозами , пройшов наш народ від першого дня війни до перемоги. Ніколи час не зітре з пам’яті народу того, що пережито. Все пам’ятатиме той, хто пізнав гіркоту нескінчених воєнних доріг, кому випала нелегка солдатська доля. І той, хто в три поти і впроголодь трудився заради перемоги в тилу. І той, хто пережив чорні дні окупації.

72 роки минуло від того лихоліття, але не відступають у минуле болісні спогади, ятрять душу і серце. Вицвілі фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамах і сімейних альбомах, пожовклі аркуші листів… Галина Петрівна Грушковська свято берегла пам’ять про ті воєнні дні.

Вона народилася 5 лютого 1922 року, померла у 1992 році. Останні роки свого життя прожила у селі Райгород, Немирівського району. В 1941 році їй виповнилося 19 років. Разом із матір’ю, Грушковською Варварою, проживала в селі Городниця Брацлавського району (невелике село розташоване на даний час неподалік села Коржівка Немирівського району). Випробування окупаційного режиму лягли важким тягарем на тендітні жіночі плечі. Треба було навчитися виживати при «нових порядках», які мало чим відрізнялися від «химер комунізму». Адже після «загравання» із місцевим населенням, загарбники стали втілювати повним ходом свою нацистську політику. Згідно неї всі слов’янські народи повинні бути рабами вищої раси – арійців, тому-то окупанти ставилися до українців, як до робочої сили.

Галина Петрівна згадувала, як важко приходилося щодня працювати. За будь-яке невиконання роботи або помилку били батогами. Людям було важко, але нікого не кидали в біді. Допомагали одне одному навіть тоді, коли це було смертельно небезпечно. Ходили по лезу смерті ризикуючи життям дітей, але більшість людей не втрачали совість. Через таке випробування пройшла і юна Галинка разом із матір’ю Варварою. Ось її спогади про ті важкі дні їхнього життя: «Ніч… Стукіт у вікно. Моє серце шалено застукало в грудях. Нами рухали співчуття і проста жіноча жалість, коли ми пустили до своєї хати пораненого льотчика, лейтенанта Червоної Армії» Костін Генадій Львович потрапив у полон поблизу міста Білої Церкви. Його літак підбили німецькі юнкерси. Через поранення, сам добре не пам’ятав, як опинився у таборі для військовополонених у місті Умань. Через деякий час, в одній із партій в’язнів йшов пішки до Вапнярки. Там їх загнали у вагони, щоб відправити у інший концтабір. Молодий льотчик розумів, що подальші можливості вибратися з полону будуть малоймовірними. Тому вирішив тікати тепер. Під час перев’язки він викрав ножиці і ними разом із товаришами, відкрив люк у вагоні. Голодні, обдерті, стікаючі кров’ю, полонені йшли з Вапнярки на Схід. Фронт відкотився дуже далеко від них, але до нього потрібно було дійти. Йшли вночі, ховаючись від чужих очей, але не вбереглися. Неподалік Брацлава їх помітили, коли вони спали у скирті. Поліцаї почали переслідувати, та вдалося втекти в ліс. Три дні нічого не їли, тільки бруньки з дерев, а поліцаї час від часу прострілювали лісові хащі. Рятуючись, втікачі дійшли до Самчинець і постукали в першу хату. Тут їм дали поїсти, а потім розподілили по різних домівках. Отак хворий на тиф льотчик потрапив до оселі Варвари Грушковської. Стан його був надзвичайно важкий. Все тіло в ранах, організм виснажений від холоду і тортур.

Галина Петрівна згадувала: «Боляче було дивитися на пораненого. Весь горів від жару, до пам’яті майже не приходив. Я й не вірила, що виживе. Але мама до війни працювала ветеринарним фельдшером і вела себе як професійний лікар. Ми викупали його і почали напувати чаєм із трав і молоком. Мама робила якісь мазі, від яких швидко загоїлися рани на тілі. Через тижнів два льотчику стало легше.»

Турботливий догляд дав свій результат. Геннадій Львович ви здоровів. Але місцева комендатура зацікавилася: «Хто проживає в сім’ї Грушковської?» Варвара назвала Костіна своїм чоловіком, і ніхто із сільських жителів не зрадив їх. Та радянський офіцер сам чудово розумів, на яку небезпеку наражав своєю присутністю рятівниць. Як тільки йому стало легше, то вирішив добиратися до партизанів, а потім до своєї військової частини. Разом із іншими врятованими полоненими Генадія Львовича поклали у сани і прикрили гноєм. Таким чином їх вивезли в Криковецький ліс до партизанів. На прощання льотчик пообіцяв, що як виживе, то за будь-яку ціну розшукає свою другу маму. Так тепер він називав Варвару Грушковську. Не знали ні він, ні вона, скільки довгих років будуть розділяти їх післявоєнну зустріч. Скільки перешкод їм прийдеться здолати на своєму шляху. Не думав офіцер Радянської Армії, що влада, за яку він проливав кров, буде переслідувати його рятівницю, що дала змогу воювати за СРСР. Не уявляли, мати із донькою, які випробування готує їм радянська політична система. Вони просто хотіли залишатися людьми за будь-якої влади та історичних реалій.

Нацисти вважали, що загарбали українські землі на віки. Тому намагалися переманити місцеве населення на свій бік. Для цього почали розкривати злочини радянської влади. Особливо розголошувалися злочинні дії Наркома ту внутрішніх справ (НКВС). Німецькі власті дали наказ розкопувати масові захоронення розстріляних людей в 1937 році. Роки 1937 -1938 –мі апогей радянського свавілля, безодня людського лиха в історії «збільшовизованої ери»,що поглинула близько 20 мільйонів людських душ. Тільки в тихій на той час провінційній Вінниці було закатовано і розстріляно понад 14 000 різних за фахом, за національністю, за віросповіданням трударів не лише України.

У квітні 1943 року міжнародні комісії криміналістів, судово-медичних експертів, медиків-експертів та юристів європейських країн завершили обстеження масових могил з трупами замордованих енкаведистами польських військовополонених у Катинському лісі під Смоленськом. Не встигли її члени відійти від побаченого, як декому із них знову довелося збиратися у дорогу. На цей раз до українського міста Вінниці. « Масові могили під Вінницею – страшна картина більшовицької не людяності. Там жертвами більшовицького терору впало понад 10 000 українців, що для катів з ОГПУ-НКВС були не досить червоні. Вершиною рафінованої звірячої жорстокості більшовиків було те, що над могилами замордованих були збудовані споруди для розваг. І діти, не знаючи про це, гралися на трупах своїх батьків», – писала міланська газета «Панйола Італія». 1

Встановлення закатованих було одним з головних завданням фахівців міжнародних комісій. Лесова природа вінницького ґрунту сприяла муміфікації трупів, проте перебування їх в безпорядку тривалий час під тиском двометрового шару землі призвело до повної деформації їх зовнішніх рис. З цих причин єдиним засобом ідентифікації залишились ознаки каліцтва та одягу. Останній обстежувався особливо ретельно. Все фіксувалось. Кожен піднятий з могили труп, його одяг та виявлені в ньому речі мали один номер. Місцева україномовна газета «Вінницькі вісті» регулярно повідомляли про хід експертизи захоронень, про знайдені на речах монограми, надписи та характерні прикмети. Завдяки таким заходам повністю було ідентифіковано 679 осіб, тобто біля 7 відсотків.2 Серед ідентифікованих був і батько Грушков

ківської Галини Петрівни – Грушківський Петро Сильвестрович. Він був жертвою сталінських репресій. Згідно біографічної довідки з Вінницького мартирологу відомі такі факти: « Грушківський Петро Сильвестрович, 1872 р., н ., с. Городниця Немирівського р-ну, поляк, з селян, малописьмен- ний, колгоспник, одружений. Арешт. 20.11.1937. Звинувач. Ст.. 54-10 КК УРСР. За рішенням Нарк. ВС і Проку. СРСР розстріляний 10.12.1937. Реабіл. 05.01.1971.»3 Розстріляли його у Вінниці. Для пізнання рештків репресованих німці привозили їх рідних. Мати з донькою Галиною теж їздили на місце ексгумації. Галина Петрівна не могла згадувати без сліз той день. «Перед нашими очима була величезна яма доверху заповнена трупами. Вони майже всі зогнили, і впізнати їх було неможливо. Лише по особистих речах можна було здогадуватися, чи є в цій здоровенній могилі твоя рідна людина. Ми стояли з мамою серед юрби людей і навіть не розуміли, що ми тут робимо. І раптом ненька зойкнула не своїм голосом і кинулась вперед. Через мить я побачила в її руках татову шапку. Помилки бути не могло, такої шапки більше ні в кого на світі не було.» Ці спогади чітко підтверджуються її свідченнями, які були зафіксовані 3 липня 1943 у Вінниці міжнародною комісією.

Свідчення Галини Грушківської, с. Городниця (тепер належить до с. Коржівки), Немирівський р-н. У жовтні 1937 року мого батька, колгоспника Петра Грушківського, 65 років від народження, заарештували енкаведисти в Брацлаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я знаю напевно, що мій батько, який не скінчив ніякої школи, ніколи не займався політикою. Два тижні батька тримали у Брацлаві, потім перевели до Вінниці. Моя мати щодня ходила до брацлавського НКВД довідатися про нього. Від дня арешту ми більше нічого про нього не знали. Так само нічого не відомо було і про інших десятьох чоловіків з нашого села, заарештованих водночас з батьком.

Я прочитала газетах, що в Вінниці розкриті братські могили, і від однієї сусідки довідалась, що вона знайшла одежу свого чоловіка. Тому я сама приїхала сюди й на дільниці НКВД серед речей знайшла шапку свого батька. Вона була йому велика, і я переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер я знаю, що й мого батька забили енкаведисти. Вінниця, 3 липня 1943 року.4

Не знала дев’ятнадцятирічна дівчина, яку фатальну роль зіграє ці свідчення в її подальшій долі. Скільки мук і страждань прийдеться пережити через те, що дізналася, де могила батька.

17 березня 1944 року частини і підрозділи 4-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 40-ї армії 2-го Українського фронту при взаємодії з іншими з’єднаннями штурмом визволили Брацлав, звільнивши при цьому село Городницю. З великими сподіваннями і надією, радістю зустрічало місцеве населення визволителів. Однак, радянська влада, коли звільнили Україну від загарбників стала дивитися на людей, які пережили окупацію, як на потенційних зрадників. Кожного перевіряли, чи не співробітничав з окупаційною владою. Саме під час таких перевірок Галина Петрівна добре пригадала той день, коли їздила з мамою у Вінницю. Саме ця подія призвела до того, що її було заарештовано. Згідно Вінницького мартирологу: « Грушківська Галина Петрівна, 1922 р.н., с. Городниця Немирівського р-ну, прож. м. Брацлав, українка, із селян, освіта неповна, вет-фельдшер, неодружена. Арешт.25.06.1950. Звинвач. за ст.. 54-10 ч.2 КК УРСР. За вироком Вінн. Облсуду 31.07.1950 засудж. на 10 р. ВТТ. Реабіл. 21.04.1971.» с.356 Стаття 54-10 КК УРСР передбачала відповідальність за контрреволюційну пропаганду та агітацію, яка полягала в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади. Відповідно до вироку суду матір з донькою відправили на далекий Урал, де чекали на них не менші випробування, як під час війни. Про ті роки Грушківсько Г.П. не любить згадувати. Лише наприкінці п’ятдесятих років, коли розпочалася «хрущовська відлига», вони зуміли повернутися на Україну. Поселилися в селі Райгороді, Немирівського р-ну. Потрібно було життя починати спочатку. Про врятованого льотчика майже не згадували. Галина Петрівна розповідала: « За ці роки втратили надію на те, що колись зустрінемося з тим льотчиком, якому врятували життя. Лише в глибині серця жевріла іскорка надії про добру звістку. Дуже хотілося вірити в те, що він вижив. Одного вечора до нас прийшла завідувачка Райгородської сільської бібліотеки М.Ф. Вона принесла газету « Красная звезда». В ній була стаття про українську жінку, яка врятувала радянського льотчика. Я зрозуміла, що ця розповідь про неї та її матір, а автором статті був генерал-лейтенант Збройних Сил СРСР Костін Генадій Львович. Тривожною, зворушливою була наша зустріч в місті Києві в 1977 році.» Цими словами вона побажала закінчити свої спогади про пережите.

Подвиги колишніх фронтовиків, партизанів і підпільників відносно швидко ставали відомими і заносилися в аннали історії; мужні вчинки цивільного населення, що було під окупаційним тягарем, десятиріччями залишалися невідомими. Мати Варвара та донька Галина не були учасниками підпілля чи партизанами,але вони були уособленням тієї духовної сили українського народу, без якої нічого не означала б та й взагалі було б неможливим ніяке підпілля. Звичайні українці та українки не шкодували сил, здоров’я і самого життя заради свободи своєї Батьківщини, вони не втрачали людяність у найскладніших умовах.

1 Грановський Б.В. Таємні «об’єкти» НКВС у Вінниці.-К.,1998.-С.2

2 Грановський Б.В. Таємні «об’єкти» НКВС у Вінниці.-К.,1998.-С.9

3 -Вінницький мартиролог. Книга пам’яті жертв політичних репресій на Вінниччині ( 20-50-і рр.. ХХст.)Т.1 –Вінниця: Велес, 2001.- С.356

4 – Вінниця: злочин без кари( Документи, свідчення, матеріали про большевицькі розстріли у Вінниці в 1937 – 1938-х роках). К.: Воскресіння, 1994. – С.171